Мир для України здається таким близьким, як місяць для землян. Представники США постійно розповідають про «значний прогрес» у переговорах з Росією, але коли дивишся на деталі – картина зовсім інша. Замість того щоб тиснути там, де треба, американці демонструють успіхи там, де їх просто немає. І це вже стало закономірністю в російсько українському треку переговорів.
Чому ж так відбувається? Чому США показують картинку успіху, коли насправді прогресу нема? Це не просто риторична гра – від таких розповідей залежать долі людей, роботи дипломатичних миссій і навіть умови миру, на які потім доведеться жити Україні.
Розберемось, на які основні пастки переговорів варто звернути увагу, щоб не піддатися марним надіям на швидке врегулювання.
Засадничі розбіжності в позиціях сторін
Видимість прогресу – це перший трюк американської дипломатії в цьому конфлікті. США красиво розповідають про взаємні поступки, але якщо розглянути позиції України, росії та самих американців, видно, що вони розходяться кардинально. Київ наполягає на повному відновленні територіальної цілісності в межах 1991 року. Москва не збирається ні на що з цього йти. А США якось опиняються в позиції, де можуть розповідати обом сторонам про «компроміси», яких насправді нема.
Загвоздка в тому, що в американців немає реального важеля на Росію. Санкції? Вони вже ввели, і вони не спинили вторгнення. Погрози? На них Кремль давно не реагує. Отже, США просто виконують роль посередника, який розповідає кожній стороні те, що вона хоче чути, щоб виглядало, ніби він щось робить.
Результат прості: в переговорах немає реального продвину, але американці продовжують розповідати історії про успіхи. Це створює хибний оптимізм в західних столицях, відволікає увагу від справжніх проблем і деморалізує українців, які чекають на мир, а не на красиві слова.
Тиск там, де легше, а не там, де треба
Другий козир в грі американців – це нав’язування своєї логіки переговорів. США тиснуть на Україну щодо територіальних поступок, але не застосовують реальний тиск на Росію щодо її невмотивованої агресії. Це класичний приклад того, як більш сильний гравець вибирає собі слабшого суперника для демонстрації своєї «силової дипломатії».
Вашингтон постійно натякає Україні на необхідність компромісів. Але компроміс означає, що обидві сторони дещо втрачають. Проблема в тому, що Україна вже втратила Крим у 2014 році, а потім ще й частину Донецька, Луганська та Запоріжжя. Який компроміс ще можливий, коли вже віддано мільйони гектарів землі та сотні тисяч людей загинули?
На Росію американці тиснуть через дипломатичні канали, але це скоріше розмови на кухні, а не реальні ультиматуми. Москва отримує сигнали, що світ готовий до нормалізації через якийсь час, а це її тільки вкріпляє в переконанні, що можна почекати, поволі заковувати захоплені території й потім діяти з позиції сили.
Несинхронізованість цілей США та України
США й Україна борються в цій війні, але мають різні цілі. Для Америки це насамперед питання геополітики: ослабити Росію, збалансувати силові рівноваги в Європі, утримати НАТО як актуальну силу. Для України це питання виживання. Україна не може дозволити собі втратити території та зберегти незалежність одночасно – це неможливо. Рано чи пізно доведеться робити вибір.
Американці це розуміють, але в їхній логіці Україна має робити вибір на користь якогось компромісу раніше, а не боротися до кінця. Вашингтон втомлений від войни в Європі, витрат на неї та медійного простору, який вона займає. А Україна може боротися годи, вона від цього залежить.
Ця розбіжність створює атмосферу недовіри. США розповідають про переговори, Україна закусує зуби й продовжує воювати. Америка розраховує, що Київ піде на поступки, але кожна поступка для України – це реальна втрата людей та землі. Тому і виходить, що американська дипломатія розповідає про прогрес, якого нема.
Технічні труднощі й символічні питання
Передумови для переговорів також залишаються проблемою. США не можуть домовитися з Росією навіть щодо базових речей: де проводити переговори, в якому форматі, кого запрошувати до столу. Це не просто адміністративні деталі – за цими питаннями ховаються великі политичні рішення.
Крім того, Кремль постійно виставляє умови, які насправді є капітуляцією України: визнання анексії територій, демілітаризація, нейтралітет. США намагаються «м’якко» передати ці вимоги Києву, називаючи їх компромісами. Але для України це не компроміс – це поразка.
І поки такі базові речи не вирішені, про справжні переговори не може бути й мови. Замість цього ми чуємо розповіді про то, як США роблять великої дипломатичної роботи, хоча насправді вони просто чекають, коли обидві сторони втомляться, а потім спробують нав’язати своє бачення миру.
Що це означає для України
Для Киева переговори – це не якась далека перспектива, а чинник, який впливає на сьогодення. Коли США розповідають про прогрес, це впливає на темпи поставок зброї, на морально-психологічний стан суспільства, на рішення союзників. Українці чують про переговори і думають, що мир уже близько, але фактично ніяких гарантій на горизонті нема.
Критична оцінка американської дипломатії не означає, що США – ворог України. Але це означає, що Україна не повинна покладатися на американські розповіді про успіхи. Киев мусить вести свою гру, розраховуючи на себе та своїх союзників, а не чекати, коли США «договорять» з Росією за спиною України.
Мир для України – це справді далеко, як місяць для людей. І привабливі американські розповіді про прогрес не змінять цієї реальності. Краще всього – полишити ілюзії і розраховувати на те, що в переговорах переможе той, хто буде потужнішим у полі бою.
